Історія

Не вщухає серця щем

«Світ йому увесь почервонів

і почорнів, бо у віччю

плавають огненні кола

і чорніє провалля безодні»

І.Багряний

            Перші самовари в Росії з’явилися на Уралі. З 1778 року їх почали виготовляти в Тулі брати Лісицини, ці пристрої для кип’ятіння води та приготування чаю стали однією з ознак російської самобутності.

            Ця сама самобутність дала їм ще одне визначення, яке вжахає своєю нелюдською жорстокістю і страхітливим варварством.

            «Сталінські самовари» - так називали людей, що на війні втратили руки і ноги.

            Більшість з них, щоб не псувати своїм каліцтвом вигляд повоєнних міст і сіл, вивезли в степи Казахстану і розстріляли з кулеметів, тих, що залишилися, примусово вислали на острів Валаам (у північній частині Ладозького озера) і спровадили на той світ убогим утриманням.

            Як на війні, так і після неї людей не жаліли ні чужих, ні, особливо, своїх (ще одна ознака російської самобутності).

            Відомий письменник Віктор Астаф’єв говорив: «Ми не перемогли Німеччину, ми залили її своєю кров’ю і завалили своїми трупами», - це слова людини, яка пройшла цю війну.

            Святковим днем День Перемоги 9 Травня став через 20 років після закінчення війни, у 1965 році. Немає точної цифри кількості загиблих: спочатку оголосили, що 8 мільйонів, потім 20, потім 27, з них українців, за останніми даними, 4,5 млн. цивільних громадян і 4 млн. військових, усього 8,5 млн.

            Український народ зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом і став одним із найбільш постраждалих народів у роки Другої світової війни.

            У радянські часи і в сьогоднішній Росії прийнята назва «Велика Вітчизняна війна». Вважається, першим так назвав війну академік Омелян Ярославський (революціонер, діяч Комуністичної партії, ідеолог і керівник антирелігійної політики в СРСР), у німецькій історіографії вона отримала назву Східного фронту, а в сучасній українській – радянсько-німецька війна.

            Доктор історичних наук Ю.І.Шаповал вважає, що війна виявила глибинний розкол суспільства, поділивши його на три групи:

1.     Прихильники радянської влади.

2.     Відкриті вороги комуністичного режиму.

3.     «Мовчазна більшість», що пристосовувалася до різних режимів.

Є підстави вважати, що подібні групи існують і в сьогоднішній Україні, соціум якої перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. У значній його частині панують настрої гіпертрофовано запобігливі, підневільні, а  то й відверто проросійські.

Шведський криміналіст Нільс Біджерат під час ситуації, що виникла в Стокгольмі при захопленні заручників у серпні 1973 року, започаткував термін «стокгольмський синдром».

Тоді утікач з в’язниці, не особливо небезпечний злочинець, узяв у заручники трьох жінок і чоловіка. Після звільнення останні заявили, що боялись не захоплювача, а поліцію, і, за деякими даними, вони, за свої кошти, найняли йому адвоката.

«Стокгольмський синдром» - дружба заручника з викрадачем – психологічний стан, котрий виникає при захопленні заручників, коли вони починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними.

Як-от ми з росіянами чи радянським минулим, багато хто з нас, просто хворі на жорстоке минуле, не можемо ніяк виборсатися з нього. Денацифікація Німеччини відбулася 70 років тому. Американська окупаційна влада, видаючи німцям продукти за картками, вимагала пред’явлення квитків про відвідування кінотеатрів, у яких демонструвались фільми про нацистські концентраційні табори. Присутність американських військ забезпечила демократичний розвиток нової Німеччини. Сьогодні вона – найбагатша країна Європі, її лідер, наш союзник.

Декомунізація України розпочалася в часи розпаду СРСР, стихійно активізувалася під час  «ленінопаду» в період Революції гідності та узаконена  ухваленим 9 квітня 2015 року Верховною Радою України пакетом законів.  

271 народний депутат проголосував за ухвалення закону, авторства Юрія Шуховича (син легендарного командувача УПА Романа Шухевича, генерала «Тараса Чупринки»), яким передбачається визнання таких організацій, як Союзу визволення Україна, Українських Січових стрільців, Української Народної Республіки, Гетьманату, Західноукраїнської Народної Республіки, партизанських і повстанських загонів Наддніпрянщини, Карпатської Січі, Української Повстанської Армії, Організації Українських Націоналістів, Сейму Карпатської України, Української Гельсінкської Спілки тощо – борцями за незалежність України.

Парламент зборонив пропаганду комунізму й нацизму в Україні.

На 30 квітня 2015 року П.Порошенко закон не підписав…

Напевно, без «допомоги» Путіна, подібних рішень і від парламенту довелося б чекати ще дуже довго.

Наближається травень. Урочисті заходи, присвячені Дню Перемоги, в Україні цього року триватимуть два дні: 8 і 9 травня.

Уряд не скасував 9 травня як День Перемоги, а запропонував належно вшанувати і 8 травня – День пам’яті та примирення, як у всій Європі.

З різною символікою відзначають свято росіяни і українці. Вони – з георгіївськими стрічками, кольорів колорадського жука, українці – з червоними маками.

Ця історія почалася 100 років тому, у 1915 році під час Першої світової війни, коли канадський військовий лікар Джон Маккрей написав вірш «В полях Фландрії» (місцевість на території сучасної Бельгії), щоб вшанувати пам’ять свого друга, офіцера канадського батальйону британської армії Алексіса Хелмера, який загинув від поранення осколком німецького снаряда у битві при Іпрі 2 травня 1915 року. Того ж року американський професор Мойна Міхаель запропонувала носити на грудях червоний мак як символ пам’яті про загиблих. Ідея застосувати червоний мак у якості нового для України символу Дня Перемоги належить Українському інституту Національної пам’яті та Національній телекомпанії України. Графічний дизайн розробив харків’янин Сергій Мішакін.

Зображення повинно викликати асоціації не тільки з квіткою, але і з кривавою раною від кулі. Це символ поваги до тих, хто переміг нацизм, скорботи й пам’яті про загиблих.

Певна категорія українців не сприймає червоно-чорні кольори маку, вбачаючи аналогію з кольорами українських націоналістів, чорний колір заміняють зеленим, інші заперечують хронологію: 1939 – 1945, бажаючи бачити 1941 – 1945 (у вересневій кампанії 1939 року 112 тис. українців вступили у двобій з вермахтом у складі Війська Польського, 7834 з них загинули в боях, а 16 тис.отримали поранення), але ніхто не заперечує гасла: «Ніколи знову», і в червоному маці, як і у вірші Джона Маккрея, головне – заклик до примирення і пам’яті:

Мирімось, досить ворогів

Із кволих рук ти підхопив

Наш світоч. Вознеси в руках,

Але не зрадь, бо вмерлих прах

Не спить.

                       (Переклад О.Соколик).        

            

Сторінками страждань.

(Перегортаючи сторінки шкільних підручників історії)

Знов на Богдановій дідизні

Історії свистять витри.

Є.Маланюк.

            Однозначно вітри історії сьогодні на нашому боці, більшість українців хоче бути в Європі не лише географічно, а й інституціонально. Потрібен капітан з командою, які зможуть своїми вітрилами піймати ці вітри і тримати правильний курс.

            У світі майже всі нам співчувають, допомагають, надають кредити, намагаються вмиротворити  Росію шляхом втягування її в дорогу гонку озброєнь, опускання цін на нафту та санкцій.

«Імперія зла» загарбала Крим, веде війну на Донбасі, загрожує всій Україні, яка опинилася в центрі глобального протистояння.

            Надихаючи ідеологією «руського мира» та озброюючи сучасною армійською технікою самопроголошені ДНР і ЛНР, що зібрали під свої знамена усілякий збрід, Росія веде політику то факела, що наближається до бочки з порохом, то головешки, притушеної в калюжі крові.

            Її лідер знову вибудував режим, що нагадує агресивну, корумповану і параноїдальну диктатуру.

Маленький сірий чоловічок

Лох-Нес холодної Неви.

Л.Костенко

            Спробуємо, перегортаючи сторінки шкільних підручників історії, з’ясувати, як могло стати, що народи, які вважались братніми, почали воювати один з одним.

            У Ф.І.Тютчева (російський поет, дипломат, консервативний публіцист) є чудові слова: «Нет ничего более человечного в человеке, чем… потребность связывать прошлое с настоящим».

            Західні історики вважають, що рубіж між європейським (католицько-протестантським) та православним світами ділить Україну навпіл по Дніпру (є думка по Збручу), ймовірна причина ворожнечі в можливості перенесення його на береги Сейму та Айдару.

            Або причина те, що не стерлися межі в наших головах?

            М.В.Гоголь вважав, що не існує окремого від росіян українського народу, а Т.Г.Шевченко наполягав, що «як наш батько горів, то їх батько руки грів», і саме він став українським духовним батьком:

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

            Сучасна українська історіографія стверджує, що назва «Україна» не має нічого спільного з поняттям окраїни, а виступає в літописах синонімом слів «Князівства», «землі».

            Україна входить до Середземноморської культурної зони, де вперше було окультурено злаки, зокрема пшеницю, і приручено диких тварин.

            В українських землях широко вживалась назва «Росія», і лише Петро І на початку XVIII століття взяв її, замість «Московське царство», для своєї ново проголошеної імперії, побудувавши на берегах тієї самої Неви і її нову столицю.

В нещасний час «на зло Європі»,

Ваш божевільний деміург

Створив кубло гнилих утопій

З туману й крові – Петербург!

              Є.Маланюк.

            Потомствений киянин, вихованець, а потім професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович вигадав цій імперії ідеологію. Ерудит, поліглот, оратор – він стан одним із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, ієрархом Московської церкви.

            Як і він, деякі українці чимало зробили для розбудови Російської імперії, цього страховиська «обло, озорно, огромно, стозевно й лаяй»(О.М.Радіщев), добровільно визнаючи себе «малоросами», пов’язуючи з нею свою долю і слугуючи їй вірою, правдою і своїми талантами.

            Імперія ж буквально навісніла від самої думки про українську окремішність.

            Полум’ям горіла сама душа народу, коли 24 травня 1964 року кадебісти влаштували пожежу в Центральній бібліотеці Академії Наук УРСР, яка на рівних конкурувала з бібліотекою Конгресу США, бібліотекою Британського музею, у яких мені вдалося побувати, Національною Французькою бібліотекою. З семи поверхів бібліотеки згорів той, де був відділ українських стародруків, архів Центральної Ради, усього 611 тисяч томів цінних творів.

            «Трагедія Росії в тому, що вона не знає своїх кордонів», - говорив Вацлав Гавел.

            Сьогоднішні міркування Путіна про його «тайгу» виглядають досить комічними, більш зрозуміло пояснив, за що бореться російськй народ, Ф.М.Достоєвський, який у своєму щоденнику писав: «Я сам буду стоять за политическую целость этой громады, до последней капли крови, потому, что это единственный хороший результат, приобретенный Россией тысячелетними своими… страданиями».

            У 2003 році другий президент незалежної України Л.Д.Кучма видав свою книгу з промовистою назвою «Україна – не Росія».

            Ця аксіома виявилася повність неприйнятною для нинішнього кремлівського очільника. Володимир Путін – виходець із чекістського середовища. Ці люди навчені служити державі, а не країні. Є своєрідна чекістська, вертухайська ментальність, яку так охарактеризував письменник Л.Е.Разгон: «Они не такие, как мы. Не такие, какими мы были, и уже вовсе не такие, какие мы сейчас и какими будем. С этими людьми нельзя вступать в человеческие отношения, нельзя к ним относиться как к людям, они людьми только притворяются, и к ним тоже нужно относиться, притворяясь, что считаешь их за людей. Но будучи в полной и непоколебимой уверенности, что людьми они только притворяются».

            Соціально близькими таким чекістам завжди були кримінальні злочинці.

            У дитинстві нас, хлопчаків, бабусі називали «харцизяками», коли ми не слухались. Слово «харциз» тюркського походження  і означає: «злодій, розбійник, бандит».

            У Донецькій області є місто Харцизьк. На цій території ніколи не було сталого населення, хвилі, переселенців постійно прокочувалися нею.

            З ХІХ століття, коли Донбас почав заселятися по-справжньому (до того це було Дике поле, козацькі паланки, поодинокі села), там з’явилися шахти, на яких за працю платили щодня, і всі гроші, як правило, робітниками пропивалися зразу. По всьому узбережжю Азовського моря процвітала контрабанда.

            За радянських часів, коли для звільнених з тюрем і концтаборів існували «закриті» міста, Донбас таких людей завжди радо приймав.

            Мій батько в 1943 році, як остарбайтер, був відправлений з окупованої німцями Полтави на роботу до Франції. Нещодавно, мандруючи цією країною, я уявляв його,  17-тирічного хлопця, на чужині, у той буремний час. Справді, кожному поколінню українців свої випробування, свої страждання.

            Після повернення батько, разом з іншими трудармійцями, спокутував «провину», відбудовував зруйновані війною шахти Донбасу, тяжко працював під землею.

            Мама їздила провідувати його, потім розповідала, як там важко дихати, на тому Донбасі.

            У наші дні саме словосполучення «донецька мафія» викликає острах. Однойменна книга Б.Пенчука і С.Кузіна, видана в 2006 році і перевидана з доповненнями в 2008 році, мала величезний резонанс серед читачів, в інтернеті можна подивитись документальний фільм Володимира Ар’єва з такою ж назвою.

            Проблемний регіон сьогодні є величезним тягарем для європейських устремлінь України. Війну, яка йде зараз там, називають гібридною, тобто війною із поєднанням принципово різних типів і способів ведення, які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей.

            Під час студентських заворушень 1968 року у Франції президента Шарля де Голя звинуватили в тому, що він назвав одного з лівих лідерів Кона Бендіта «одним німецьким євреєм», і мільйонний натовп у Парижі на Пляс Конкорд почав скандувати: «Ми німецькі євреї!»

            Не дивно, що так потужно зреагували французи нещодавно на трагедію з журналістами щотижневої сатиричної газети «Шарлі Ебдо».

            У нас такого громадянського суспільства ще немає, спроби наївного плагіату на кшталт: «Я –Волноваха» не знайшли масової підтримки.

            І все ж українське суспільство пробуджується, «небесна сотня» і Майдан, полтавський батальйон небайдужих і волонтер Володимир Савченко, батько двох наших учнів, що співпрацює із школою і через якого ми, чим можемо, допомагаємо фронту, підтвердження цьому.

            Напевно, попереду ще немалі випробування:

Тільки чуєте… Над горами

час іде шляхами вічними,

він запліднений стражданнями

всього люду українського

                                                    Тодось Осьмачка

            «Незнання історії не звільняє від відповідальності» - повторює один з ведучих 5-го каналу.

            Історію свого народу потрібно знати. Завжди корисно погортати шкільні підручники історії, адже дійсно, як сказав М.С.Грушевський, лише «завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою».